• Таня Дика, 22 роки, вінничанка. ВМГ-59, Сватово, Луганська область. На війну я потрапила через оголошення. Побачила його в нашій лікарні, де працювала на заборі крові. Проводився набір добровольців до військово-польового шпиталю. Я спершу подумала, що, імовірно, не потягну ані морально, ані фізично, адже моїх двох років стажу замало. Півдня ця думка мене не полишала. Зателефонувала мамі й сказала: «Хочу». Вона вже знала, що сперечатися зі мною марно і направила до батька. Він лише спитав, тобі що, вдома не сидиться? Урешті я того ж дня й записалася. Наступного мені вручили повістку, за добу я вже була у шпиталі, за десять днів тут і ось так уже два місяці. Мені дуже пощастило з батьками. Вони всі мої наміри підтримують, ніколи, на відміну від інших, не просять повернутися швидше додому. Завжди кажуть, ми знаємо, що ти там недаремно. І це правда. Тут я отримала неоціненний досвід. Адже зараз тут працюють найкращі лікарі нашої області. Стояти поруч із ними в реанімації — велика честь. На гражданкє я не почувалася потрібною, а тут мої сили корисні, запитані. Певно тому мені хотілося сюди і не хочеться назад. Я думала, що їду в поле до трупів та відірваних рук і ніг. Що буду їсти раз на тиждень і телефонувати додому раз на місяць, а потрапили ми майже до санаторію. Умови побутові, звісно, не найсолодші, але заради хлопців, що до нас сюди потрапляють, їх варто терпіти. Ні в кого не буває ні сліз, ні істерик після важких операцій, після ампутацій. Коли їм називають терміни реабілітації, вони лякаються не інвалідності та майбутніх мук, а розставання з бойовими друзями. Заради таких людей варто тут бути. Озираючися назад, ані близькість передової в Побєді, ані обстріли шпиталю в Оріховому, ані дві з половиною доби операцій без відпочинку не здаються такими вже страшними. Важко було лише одного разу — коли дізналася, що загинув у харківському шпиталі 19-річний хлопець з Айдару, якого ми повернули з того світу. Не вберегли вони його.

    Таня Дика

  • Бес, киянин. Добровольчий Український Корпус, база Правого Сектора в Дніпропетровській області. Своє прізвисько я отримав ще в третьому класі  Тато забороняв мені битися в школі та навіть здачі давати. Але одного дня він дав мені гроші на нові футбольні бутси, а  хтось з хлопців дізнався, мене спіймали,  всім класом побили і забрали гроші. Я повернувся додому і розповів тату. Він сказав: «Ну,  якщо тебе толпою побили, то -  ти мужик, маєш давати здачі і захищати себе». Наступного дня я виламав кусок лавочки дерев’яний, по одному всіх відловив і побив. Після цього мене почали називати Бес. (ця історія не особлива важлива в даному контексті. Іі й викинути можна). Пізніше я зав’язався с футбольними хуліганами – спочатку із Динамо, потім ЦСКА. Брати  участь у всіх сутичках, чим ще раз підтвердив своє назвисько. Цікаво, що у нас тут є футбольні хулігани з Росії, з Білорусі . Я з ними колись бився на футболі. А тепер вони пішли воювати за Україну через те що, не підтримують політику Путіна. Війна почалася для мене  як тільки підняли прапори інших країн тут. Тоді я одразу і прийняв рішення. Для мене Україна - єдина і неподільна без жодних альтернатив. Нам не потрібний ані Євросоюз, ані Росія. Ми навіть самі для Європи можемо стати прикладом,  якщо зараз піднімемося й переможемо. Вдома у мене справжня війна з моїм батьком теж. Він був членом комуністичної партії, служив в Афганістані. Ми з ним ідеологічно сильно розходимось. А мама брала участь в Майдані, її катували в Броварському РОВД під час Майдану, вона ледве жива залишилась. Я два роки служив в армії, але на війні, звичайно, все трохи інакше, ніж під час навчання. Зараз я  гранатометник,  проводжу діверсійні операції.  Нещодавній бій був найважчим. Ми йшли на штурм висоти - завдання було взяти одну точку, щоб зберегти хлопців, які зараз в донецькому  аеропорту сидять. Під час проходу нам в спину почався обстріл - попали з РПГ в наш БТР. Це було в 400-х метрах від блок-посту сепаратистів. І таки момент був смішний - ми переховуємося від обстрілу і в цей моментмені на телефон приходіть смс : “Ласкаво просимо до Росії. У випадку проблем, звертайтеся я в найближче посольство Російської Федерації”. Це вже російський мобільний зв’язок в Донецьку. Ми відстрілювались якийсь час, потім ми відійшли в посадку і переховувались . На підмогу ніхто не йшов. Почалася паніка навіть серед  деяких з наших. Хтось почав волати “Нам піздець, нам піздець!»”. А я їх заспокоював: “Хлопці піздець нам буде тоді, коли поїдемо в мішках додому, а зараз тримайтеся”. Жартував, давав їм шоколадки. Поки сепаратисти нас збоку піджимали, наші хлопці прорвалися з іншого і забрали нас усіх. Окрім двох… При обстрілі одного вбили а одного забрали в полон.

    Бес

  • Майкл, 37 років, швед. Батальйон Азов, Маріуполь. Взагалі-то, я приїхав на Майдан, а не на війну. Збирався допомогти в боротьбі з корупцією молодим хлопцям з організації «Січ», які були якось пов’язані з партією Свобода. Мені хотілося допомогти Україні змінитися на краще. Ні-ні, не тому, що вона погана країна, просто керівництво корумповане й служило Кремлю. Але я запізнився на кілька днів. Майдан закінчився і почалися події в Криму та на Сході. Побачивши це, я вирішив залишитися. Довго обирав батальйон з близькими цінностями й опинився в Азові. Тому що націоналістичний. А для мене це любов до людей. Я приїхав до України з пістолетом і розумів, що, можливо, мені доведеться ним скористатися для самозахисту, але не чекав опинитися на війні, де стріляють з танків. Військовий досвід у мене був — я довго працював у шведській гвардії, перш ніж потрапив до будівельного бізнесу,— так що тут він знадобився. У Маріуполі я став інструктором і тренував бійців. При цьому я ні слова не розумів ані російською, ані українською. Зараз вже трохи розумію, але говорити не можу. З Азовом я пройшов Маріуполь, Мар’їнку, Широкине, Новоазовськ та Іловайськ, звісно. Іловайськ це, курва, просто погано. Не знаю, як у вас, але в Швеції вище військове керівництво проходить багаторічну підготовку, тренування, практику, а от щодо України я не впевнений. У всякому разі, це з того, що я особисто там бачив. До війни та до скрути звикаєш. Навіть до того, що гинуть люди, а ти навіть не можеш потужити за ними, бо треба йти далі, виконувати нові завдання, щоби ще більше людей не загинуло. Звикнути я не можу лише до цієї надії, що не полишає українців. Приїжджаємо до розбомбленого міста і я думаю «О Боже!», а літні люди там вірять, що війна скінчиться, будинки відбудують і все буде добре. Якщо так буде і я виживу, то одружуся. Вона з Києва. Я зустрів її ще задовго до Азова, вона на мене вже шість місяців чекає.

    Майкл

  • Начкар, з Київської області. Батальйон Айдар, село Половінкіно, Луганська область. Є така поговорка - вовка боятись - в ліс не ходити. Але коли вовк прийшов до тебе то який вибір залишаєтся? Ми не згодні з тим щоб у нас хтось забрав нашу землю, попирав нашу гідність, все що ми хочемо - це щоб всі наші сім’ї, наші громадяни жили разом в одній світлій і вільній країні. Я взагалі вважаю шо будь-яка свідома людина яка в якої прийшли забирати землю і родину встане їх захищати. От я і є одним з цих людей. Другого не дано. І взагалі в нас козаків найвижча цінність - це воля. І ми нікому не дамо забрати нашу волю.                                                                             Бімба, з Херсонської області. Батальйон Айдар, село Половінкіно, Луганська область. В мене немає родини, немає дітей. А в когось є, хтось ходить в школу, хтось дітей ростить - вони маєть бути там. А я зрозумів що я потрібніший тут, ось я і пішов. Найстрашніше тут для мене коли прямо тут от стоять гроби з 200-ми. І ми їх навіть не розкриваємо тому що там не залишилось нічого на що можна дивитись. О це нейстрашніше

    Начкар і Бімба

  • Юля, з Запоріжжя. батальйон Азов, Урзуф. Під час Майдану я думала що все це маячня, мені було практично все-одно і я намагалася притримуватися найтральної позиції. Щось в мені зламалося в Лютому коли розстріляли людей. З того часу на все по-іншому стала дивитися. До Азову в перший раз приїхала провідати свого хлопця. Дуже хвилювалася за нього, не могла місця собі знайти чи займатися якимось повсякденними справами. Після цього завітала назад в Запоріжжя ненадовго і повернулся сюди знов і цього разу залишилась. Друзі звичайно думали що я божевільна, але все розуміли. Також врешті решт стало зрозуміло хто є твій друг а хто був проста так... Саме неочікуване тут було для мене – скільки цікавих і талановитих людей навколо. Люди з дуже хорошею освітою, деякі на кількох мовах розмовляють і все-одно приїхали воювати. Я б не сказала що тут страшно. Було страшно за те що тут відбувається коли була вдома, а коли тут постійно знаходишся то звикаєш. Міняється сприйняття дійсності, пріорітети стають зовсім іншими.

    Юля

  • Володимир, 38 років, Львівська область. Батальйон Айдар, Половінкино,  Луганьска область. Я – майданівець. Був там з 8 грудня. Декілька разів їздив додому на пару днів, але перевжно весь час був на у Києві. Після того як все там закінчилося,  я спочатку чекав виборів Президента, потім Верховної Ради, а коли зрозумів,  що вони нічого не зроблять,  поїхав сюди. Воювати саме в Айдарі я хотів тому, що тут дуже багато майданівців, відсотків вісімдесят, мабуть. Війскього досвіду до цього я жодного не мав, навіть в армії не служив. Але на базі батальону в Половінкіно у нас була підготовка – навчання, стрільбища. Ну, а потім вже пішли бойові завдання. Поки що я був на трьох з них. Найстрашнішим було бачити вбитих товарищів. Дуже важко. Бувало замість людини залишалось одне вугілля і неможливо  розпізнати навіть. Мені дуже допомогають вірші. Я ще в 17 років писав їх про любов, а  потім вже тільки на Майдані почав віршувати знову. Тут, на війні я продовжую. Останній називаєтся  «Хай квіти квітують».

    Володимир

  • Людмила, чернівчанка. Батальйон Айдар, Половинкине, Луганська область Я працювала в Києві на ринку, квітами торгувала. У багатьох там забирали в армію дітей. Усі плакали. Розповідали страшні речі про фронт. А в мене троє дорослих дітей, двоє маленьких і троє онуків. А тому я вирішила піти сама замість них. Синам та зятям треба піклуватися про дітей. Та й молодь, вона ж гаряча. Якби воювали мами, війна б швидше скінчилася. Тому що вони не навчені, нічого не знають. А ми вже дещо в житті бачили. Поки я думала, зателефонували й запросили з Айдару. Я погодилася. Я віруюча, не п’ю, не курю. Тому мене одразу призначили завскладом. Тепер я замовляю волонтерам усе, що нам потрібно. До слова, консерви на передову треба лише в олії, а не томатах — вони не псуються і не замерзають. В реальності все виявилося не так моторошно, як вигадують у Києві. Трупи навколо не валяються. Але все одно — страшніше за них нічого немає. Відправляємо з бази живих людей, а повертаються вони двохсотими. А ще гірко, коли брешуть. Не роблять того, про що говорять. Ми стільки людей поклали, а нам кажуть відступити і просто так усе віддати? Новосвітлівку, Хрящувате, Металіст. Тепер от і Щастя. А далі що, всю Україну подаруємо? У Києві я з того часу кілька разів була. Там інша планета зовсім. Не дивно, що уряд ухвалює там невірні рішення. Якби він тут особисто бував, думав би інакше. Попри те, що я тут, ненавиджу війну. Навіть коли в неї грають діти з іграшковими пістолетами. Я завжди вважала, що все можна вирішити мирним шляхом. Тепер бачу, що ні.

    Людмила

  • Палій, харків’янин. Батальйон Азов, Маріуполь. Я зрозумів, що не можна лишатися осторонь, коли стався розстріл людей на Інститутській у лютому. Щойно почався Крим, став шукати, до кого б приєднатися. Варіантів було небагато і найбільш прийнятним виявився Азов. Хоча тоді й назви такої ще не було. Були чорні чоловічки. Я багато років знаю Білецького, адже ми земляки. Обрав цей батальйон винятково через людські риси Білецького. Можливо, він образиться, але наш командир усе ще як дитина — вірить у добре, довіряє людям. Тяжко переживає конфлікти всередині колективу. З військового досвіду в мене лише радянська армія. Але ми багато тренувалися на наших базах і, можливо, через це під час штурму Маріуполя в нас не було жодного загиблого. Я тоді був кулеметником і прикривав наступ нашої групи саме на тому Камазі, що прославився в пресі. Зараз, коли я приїжджаю до Києва, де жив останні роки, мене все дратує. Там уже несправжнє якесь життя. Справжнє — тут. Тут усе чистіше, все швидше, без домішок. Немає напівтонів. І є відчуття свободи. Найбільшою несподіванкою на війні для мене стала власна реакція на небезпеку. Страху в мене взагалі не було й немає. Я не пам’ятаю, щоби я боявся. Сам дивуюся. Мені не страшно. Просто стараюся добре робити роботу. Це фізіологія якась, мабуть. А от за брата, якого я покликав служити до Азова, мені тривожно. Вдома у мене лишилося після розлучення п’ятеро дітей. Старшій дванадцять, молодшій — три. Вони ще занадто малі, щоби розуміти, де я і що відбувається насправді. Про своє майбутнє після війни я поки не думаю зовсім. Голова поки є, руки також. Закінчиться все — тоді подумаю. А закінчиться, думаю, в Москві. І не тому, що я так хочу, а тому, що все до цього веде. Росія впаде, як і ілюзії про неї в її громадян. Мені їх, до слова, навіть шкода.  

    Палій

  • Олена Білозерська, киянка.  Добровольчий Український Корпус, Київ. Мені набридло базікати. Ще під час Майдану. Я там була з першого по останній день, але винятково як журналіст. Якось, у найгарячіший момент зіткнень, зрозуміла, що якщо відбудеться щось іще, спостерігачем просто я більше не буду. Так і сталося. Всі мої друзі з Правого сектора розуміли, що будуть воювати. Я, звісно, теж. Поїхала я туди в кінці квітня і от лише зараз повернулася до Києва — мене делегували на вибори. Після них — одразу назад. Воювати почала не одразу. Ми спочатку сиділи на базах і чекали, коли нас легалізують та озброять. Але влада на це так і не зважилася, тому ми правдами й неправдами здобували собі зброю. Лише в червні з’явилася можливість озброїти групу для розвідувально-диверсійного рейду. Тоді й трапився мій перший бойовий вихід. Потім я брала участь у боях за Карлівку, Авдіївку, в Пісках, під Саур Могилою. З усіх гарячих точок не потрапила лише до аеропорту. Не пустили. Хоча в нас у Правому секторі розділення на чоловіків та жінок ніколи не було. Замало в нас зброї та людей. А в мене є і я вмію стріляти. Попри це фізична підготовка в мене слабка і це дуже заважало. Я єдина, хто в бій не вдягає жилет, бо мені важко. І бігати на рівні з чоловіками у повному спорядженні мені теж важко. Це серйозна проблема. Я тренувалася трохи, але коли ти важиш 50 кілограмів і тобі вже не 20 років, усе дається важко. Очікування бою набагато страшніше, ніж сам бій, ніж поранені й загиблі. Коли ввечері дізнаюся, що вранці на виїзд — такий жах опановує. Огидний, липкий. Ніч не сплю. Важко. Поганий сон. А коли висуваєшся в дорогу, він зникає. А після бою взагалі такий кайф, така розслабуха. Мені здається, я зовсім не змінилася. Нічого такого не відчуваю. Уже в Дніпропетровську війну лишаю позаду й від голосних звуків не здригаюся. Думаю, війна ця надовго, на кілька років. Тому після виборів — одразу назад. Партизанщина — це те, що я вмію і люблю.

    Олена Білозерська

  • Саша, херсонець. Батальйон Айдар. Половинкине, Луганська область. Я звичайний хлопець і не вирішував особливо йти на війну. Я просто виконую свій чоловічий обов’язок — захищаю батьківщину. Не хочу, щоби всю країну в нас забрали так, як Крим. Айдар я обрав тому, що він єдиний з усіх добровольчих батальйонів не підпорядковується міліцейському керівництву, лише армії. Це мене й привабило. До речі, сам я в армії не служив. Всьому навчатися довелося тут, на місці. Спочатку було лячно, як кажуть. Але потім нормально. Звик. Ось останні два тижні провів на ТЕЦ в Щасті. Там не те, щоби страшно... Просто нервово дуже. Весь час треба пильнувати. Це дуже втомлює та виснажує. А так все нормально. Найбільш неприємно опинитися в ситуації, коли в тебе стріляють, а ти нічого не можеш вдіяти. Лише спостерігаєш, як одного товариша втрачаєш. Другого. Третього. Так було у нас у Новосвітлівці, наприклад, де обстрілювали з артилерії. Та й багато де. Родина моя спочатку не знала, де я. Сказав їм, що на заробітки поїхав. А тепер знають уже, звісно. Кричали спочатку, вимагали додому повернутися. Але вмовляння зі мною даремні. Я звідси не поїду. Але ось у відпустку на 10 днів піду. Висплюся трохи й назад.

    Саша

  • Іван Журавльов, 46 років, Черкаська область. Нацгвардія, Київський військовий шпиталь. Коли у нас практично відібрали Крим і було зрозуміло, що хочуть відтяти Луганськ і Донецьк, я пішов і записався до другого батальйону Нацгвардії. Після підготовки в Нових Петрівцях нас послали під Слов’янськ. Там ми працювали на блокпостах, у Билбасівці, біля Словкурорту. Пробули там майже 40 днів. Практично одними з перших ми потрапили до звільненого міста й підіймали там прапор над міськрадою. Тоді, несподівано для нас, почали люди підходити, дякувати. Навіть дорікали, чому, мовляв, ви так довго не звільняли нас. Це відрізнялося від того, що нам розповідали, і вразило нас. Після цього в нас була ротація. Ми приїхали додому, нас розформували і приєднали до першого батальйону. Тоді ми вирішили перейти до збройних сил. Потрапили в 42-й батальйон територіальної оборони. Дали нам завдання висуватися на Саур-Могилу і протриматися два-три дні до заміни. Але минуло два дні, три, чотири і ніхто нас не зміняв. Ми спостерігали, що всі відступали, а нам скомандували тримати позиції. Нас майже цілодобово обстрілювали, штурмували танками. Не було часу і можливості навіть поспати. На сьомий день у нас майже скінчилася вода та боєприпаси. Я та ще кілька людей були поранені. Але все одно доводилося відбиватися. Поруч був Тимур Юлдашев, якому пошкодило зір, але він продовжував працювати на звук. Ми вирішили пробиватися до своїх, але до нас несподівано прорвалася громадська машина за пораненими. У тому числі й за мною. Ми розуміли, що назад машину не пропустять, але порадилися й вирішили, що наша група з пораненими відійти не зможе і вирішили ризикнути. Кінець кінцем проривалися з боєм, на зустріч нам виїхав БМП й останнє, що я пам’ятаю — ми всі вилетіли з автівки. Опритомнів я, коли відчув, що нас б’ють і обшукують. Мене вирішили взяти в полон. Решту просто вбили. Мене посадили до легкової автівки й повезли в бік Донецька. Дорогою зупинилися перебинтувати. Доставили спочатку до СБУ, звідти до лікарні, де мене зашили. Потім назад. Спочатку зі швами на допити не викликали, а коли зняли — почали. Били, катували весь час. Цілий місяць. Чотири тижні. Потім обміняли на когось. Сказали, що ведуть на розстріл. Лише коли побачив журналістів та ОБСЄ, з’явилася надія. Але найстрашнішим був не полон, а те, що мої товариші лишилися там, і зараз я відчуваю провину за це. Я звичайна людина й ішов захищати свою землю. Не хотів кримського сценарію. Не хотів, щоби так було з Луганськом і Донецьком. Не хотів, щоби війна дійшла до наших місць. Про майбутнє життя я ще не думав. Якщо лишуся придатним — піду служити далі.

    Іван Журавльов

  • Олексій Бик, киянин. Добровольчий Український Корпус, база Правого Сектора, Дніпропетровська область. Я просто реально втомився читати новини з фронту. А ще й самому робити їх, сидячи в Києві, взагалі неможливо. Не хотілося лишатися спостерігачем головних подій у країні. Ну, і другий привід, як каже мій дід, хочеш зробити щось добре, роби це сам. Спочатку я намагався записатися добровольцем до армії. Мені багато разів обіцяли зателефонувати, але цього так і не сталося. Зрештою вирішив іти в батальйони. Ледь не став учасником Айдару, але там щось затягнулося з ротацією і я опинився тут. Мене знали неостанні люди в цій організації, тому проблем не було. Думав, побуду й повернуся. Потім зрозумів, що кататися нема сенсу. В армії я не бував, тому все довелося засвоювати тут. Я не такий вже сильний вояка, але по змозі роблю свій внесок. У мирному житті я був парламентським кореспондентом й обертався в колах з негідниками, а тут я в цьому сенсі як на курорті. Мені з цими хлопцями під Градами легше, ніж з тими в ресторанах. Спочатку думав, що книгу буду тут писати, але знайшлися важливіші справи. Лише нариси короткі накидаю поки. Мама досі не знає, де я. Вона не зрозуміє. Буде дуже хвилюватися. Стараюся телефонувати, коли все спокійно, вигадую щось. Під час першої революції мене вигнали з роботи за громадянську позицію, на другій я кулю в голову зловив, а тут поки все нормально. Ярош мене не лише не розчарував, а й здивував. Я скептично ставився до нього, як до всіх політиків, а тут я став довіряти йому. Тому що він реально під кулі ходить. Він як і ми, але ще й відповідає за всіх. За нього хлопці у вогонь і воду. Я теж. Ми точно знаємо, що він нас не підставить і не покине. Якщо треба — загине з нами. Я мрію поїсти шашликів на Красній площі, тому поки не знаю, коли додому. Ця війна буде довгою. Тому що всім вигідна. Крім тих, хто воює.

    Олексій Бик

  • Микола, киянин. Національна гвардія, Головний військовий клінічний шпиталь, Київ. До Національної гвардії я потрапив з 16-ї сотні самооборони Майдану. До революції був звичайним київським підприємцем. Розлучений. Дочка — студентка Києво-Могилянської академії. Син — у Суворівському. Я пройшов гарну військову школу в армії і перед відправкою на схід нас добре підготували. Опинилися ми з батальйоном у Слов’янську. Ми знали на що йшли. Навіщо? Батьківщину захищати. Про небезпеку та смерть там не думаєш. Страх один — зрада командирів. Аби не злили. Воював я недовго. Мене поранили 29 травня, того ж дня, коли збили вертоліт з генералом Кульчицьким. Він вибухнув на наших очах. Досі пам’ятаю, як всі тоді закричали. Він був справжній бойовий генерал. На його приїзди чекали ми всі. Він завжди виглядав, як офіцер. Пах дорогим одеколоном. І обіймав нас — брудних і спітнілих. Якби всі командири були як він, ми б давно перемогли. Коли вивозили тіла — наткнулися на щось. Як опритомнів, я не відчував руки і ноги. Виявилося, серйозний перелом шийного хребця. П’ять місяців у лікарні були гірші, ніж час в АТО. Там усе було чітко й злагоджено. Там я воював і був потрібний, а тут лежиш, наче овоч, і дивишся, як привозять нових хлопців. Щойно зміг вставати й рухатися — допомагав бійцям по палаті. Після поранення мене не кинули й не забули. На початку служби ми отримували копійки, а потім мені, вже пораненому, виплатили і бойові, і лікарняний, і з лікуванням допомагали. І командир батальйону особисто відвідував. Поки мені не можна ще стрибати навіть зі стільчика, але щойно одужаю — одразу на фронт.

    Микола

  • В’ячеслав, 39 років, харків’янин. Батальйон Донбас, база Правого сектора, Дніпропетровська область. Боротися за Україну я почав одразу після перших вбивств на Майдані. Вступив до 14-ї, найбільш бойової, сотні Самооборони. Після перемоги Майдану повернувся до рідного Харкова, де тоді вже було дуже неспокійно. Там теж записався до місцевої самооборони. Пам’ятаєте хлопця, якого била ногами жінка біля метро? Так це мій товариш. Я того ж дня отримав на тій акції легку контузію. Каска врятувала. На війну спочатку їздив як волонтер. Бував у Слов’янську, Щасті, на горі Карачун. Три рази приходив до військкомату. Підготовка в мене після армії була нормальна, але мене не брали через давно погашену судимість. Коли побачив, що двадцятирічні дівчатка в Айдарі в бронежилетах і з автоматами йдуть на передову, а я їм печивко привожу, стало ніяково. Вирішив іти воювати. Записався до підрозділу Купол батальйону Донбас. Ми воювали в Артемівську, Попасній, Курахово. Звідти потрапили до Іловайська. Відправили нас на зачистку Красноармійська, який вже взяли, а потрапили ми до пекла. Добу кружляли навколо Іловайська без їжі, без боєприпасів. Там усе було... не дуже добре. І схоже на зливання патріотів. Тому я вирішив перейти в ДУК (Добровольчий український корпус). Тут не зливаються, тут дорожать бійцями. За час служби на Донбасі я отримав лише паперову посвідку, а поранені наші отримували по 5000 гривень. Отож, як ви бачите, матеріальні цінності мені не потрібні. Я хочу, щоби країна була єдина, нормальна, щоби син виріс у демократичній державі з нормальними законами. Йому зараз 6 років і вісім місяців. У перший клас пішов. Хочу, щоби вся ця пошесть не поширювалася по всій країні. Для цього ми й ідемо на передову.

    В’ячеслав

  • Богдана, 21 рік, полтавчанка. Батальйон Айдар, Половинкине, Луганська область. Спершу добровольцем до Айдару пішов батько. Мене майже не було в Києві на Майдані, тому я вирішила допомагати на війні. Від початку літа їздила сюди до нього як волонтер. Сідала в свою машину й везла продукти, медикаменти, одяг. А в якусь мить вирішила лишитися. Хоча вдома у мене і робота, і навчання, і мама, і племінниця, з якою треба допомагати. Бути однією з небагатьох дівчат на війні приємно. Тут ти для всіх сестра й подруга. Тебе слід захищати, оберігати, допомагати. Кожен тут віддасть мені, та й жінці взагалі, свій жилет, каску і навіть життя, якщо знадобиться. Так що відсутність гарячої води, нормального туалету й теплих батарей на цьому тлі нічого не значать. Такі дрібниці. У бойових діях я участі не беру й на передову з посилками мене не пускають. Тому боятися мені нема чого. Хіба що обстрілів дорогою до Щастя. Але до них швидко звикаєш. Після того як я почала їздити сюди, в АТО, мої старі друзі та однолітки вдома відсіялися самі собою. У них у голові зараз погуляти, заробити, купити, а в мене — знайти гроші на взуття чи медикаменти для моїх хлопців. Наші шляхи й зацікавлення з ними зовсім розійшлися. Зате в мене з’явилися нові. Бойові.

    Богдана

  • Удав, 25 років, киянин. Добровольчий Український Корпус, база Правого Сектора в Дніпропетровській області. До війни я був сучасним аполітичним молодим чоловіком з трьома вищими освітами — двома магістратурами й одним бакалавратом, а в розпал війни пристав до Правого сектору та відправився до зони АТО. Зрозумів, що як не буде стабільності в країні, то й нічого не буде. І бізнес, і особисте життя — все зруйнується. І сенсу немає починати. Я завжди з недовірою ставився до громадських організацій і політичних партій, тому на Майдан приходив сам. А потім вирішив приєднатися до Правого сектору — здалося, вони правильні речі роблять. У мене не було навіть військової кафедри, тому навчатися всьому довелося на ходу. І внутрішньо відсуватися від того, що відбувається, щоби не з’їхати з глузду. Я адекватно сприймаю все, що відбувається, звітую собі в усьому, але дистанціююся, як від нічного кошмару. А коли повертаюся додому, то всі взагалі дивляться на мене так, наче я зі звичайної роботи приїхав. І це слушно, мені здається. Бо багатьох хлопців війна зводить з розуму. Батьки мої до цього рішення поставилися з розумінням. І вони, і я усвідомлювали, чим ризикую, але якби війна прийшла до мого дому, нікому не було б легше. Тому я поїхав її зупинити. 5 жовтня мене поранили в Донецькому аеропорту. Йшов з товаришами в бій на першому БТР. Почався обстріл і двоє моїх упали з броні. Я кинувся за ними, але потрапив під обстріл. До своїх добіг уже з простреленими ногами. Лише потім зрозумів, що серйозно поранений. У підсумку, в мене три наскрізні поранення та одне осколкове, але одразу після операції я повернувся на базу. Усе чекав, що хлопців знайдуть. Та на жаль. Я міг би зараз повернутися до Києва і легально поїхати за кордон працювати, але обрав воювати без статусу. Тому що не зарплата та нагороди потрібні, а єдина країна. Вистраждана. Успадкована від пращурів. Не хочу все життя стидатися, що покинув усе й утік, підібгавши хвоста. Хочу, щоби не було соромно майбутнім дітям в очі подивитися.

    Удав